04.03.21 11:18 Як ми втрачали Крим

05.03.2021 00:21

Цими днями – сьомі роковини захоплення кримського парламенту російським спецназом. Те, що почалося із «зелених чоловічків», за кілька днів перетворилося у масштабну окупацію ворогом всього півострова. 2014 року ситуація розвивалася, як гангрена. Але «захворів» Крим набагато раніше. І, правду кажучи, Україна почала його втрачати вже з часів Незалежності.

Об этом сообщает ТОП СМИ

Перша спроба сепаратизму
Коли 1990 року гниляцький Радянський Союз остаточно почав репатися по швах, з Кремля до Криму приїхала група емісарів. В основному партійні номенклатурники та кдбешники. Вони розуміли, що України вже не втримати в тюрмі народів. А от за Крим можна поборотися. Диверсанти зробили ставку на вічно актуальний референдум і сепаратизм.

20 січня 1991 року організували всекримський референдум із питанням: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?». Понад 93% виборців відповіли «так». Це дало змогу зробити Крим самостійною державою у складі СРСР. Але на подальший сепаратизм зубожілій Москві забракло ресурсів. Крок у відповідь зробив Київ. Верховна Рада УРСР законом від 12 лютого 1991 року перетворила Кримську область на автономію у складі УРСР. Таким чином Київ скрутив смачну дулю Москві.

1 грудня того ж року вже сама Україна проголосила незалежність через референдум. Кримці погодилися стати частиною України. 54,19 % виборців Криму та 57,07 % виборців Севастополя підтримали спільну незалежність.

Росіяни це не проковтнули. Зрозуміли, що Чорноморський флот тепер стає українським. Тому здійснили спецоперацію із викрадення крейсера флоту «Адмірала Кузнєцова». В день Незалежності він був виведений до Мурманської області.

Війна за флот
У квітні 1992 року президент України Леонід Кравчук підписав указ «Про перехід Чорноморського флоту в адміністративне підпорядкування міністерству оборони України». Аналогічним російським указом відповів президент Борис Єльцин. Війна за флот привела двох президентів у Дагомис, де укази скасували і домовилися ділити Чорноморський флот порівну.


Але Росія не дотримала обіцянки. Проти кораблів, які піднімали синьо-жовтий прапор, та офіцерів, які переходили на бік України, російські силовики та десантура провадила спецзаходи. Штурмували українські кораблі і бази, били офіцерів, залякували їх родини.

До 1993 року Україна намагалася не відповідати на це. Але ставало лише гірше. У вересні 1993 відбувся перший великий бій українських морпіхів з російською береговою охороною. В результаті бойові поранення отримали троє росіян.

Флот поділили лише 1995 року. Кучма і Єльцин. Україні дісталося менше ніж 20% Чорноморського флоту. Позитив цієї домовленості став, хіба, перехід під управління Києва більшості військово-морських баз Криму. Але великою поразкою став дозвіл Росії мати на території України 338 кораблів і судів, орендувати бази і мати на них 25 тис. військових.

Як покаже час, Рашка відразу порушила і ці домовленості. Швидко наростила військовий контингент щонайменше удвічі. 2014 року саме цей внутрішній ворог завдав першого удару по Криму, доки з материкової Росії не підтяглися окупаційні війська. Тож українці своїми руками відкрили двері ворогу.

Початок відокремлення Криму від України
Не виграючи силою, Рашка зробила ставку на політичні та пропагандистські заходи. Ще 1993 року запустила процес відокремлення Криму від України. Почалося із роздачі російських паспортів працівникам об’єктів Чорноморського флоту. У Севастополі та інших великих містах з’явилися кремлівські пропагандистські ЗМІ. Вони розгорнули нищівну антиукраїнську інформаційну кампанію по всій території Криму. Розповідали про економічні вигоди підросійського життя та прямо закликали до сепаратизму. Слабкі спецслужби та медіа України не могли тоді реагувати на нові виклики, тому почали втрачали кримців.

В 1994 році у місцевому парламенті починають плодитися російські політсили: «Російськомовний рух Криму», «Російська община Криму», блок Росія. До цієї потолочі додається маргінальний політик Юрій Мєшков, який за підтримки рос спецслужб обіймає посаду «президента» Криму. Першою відозвою він закликав Рашку включити до свого складу Крим.

Відтоді на півострів почала шурувати постійна «допомога співвітчизникам» з Рашки. Тут створювались осередки проросійських громадських організацій, культурні центри, бібліотеки. Але вони дбали не про інтелектуальний чи культурний розвиток громади Криму, а про насадження російської мови та цінностей рузького міра.

З Москви та Пітера до місць базування російського флоту з року в рік приїжджали великі шефські делегації. Одним з лідерів такого паломництва став мер Москви Юрій Лужков, який відкрито закликав до сепаратизму, мазав брудом Україну, безкарно сіяв зерна ненависті та ворожнечі.

Гра м’язами
У 2003 році росіяни вирішили знову пограти м’язами і взяти на слабо Україну. Зненацька почали насипати у Керченській протоці косу до українського острова Тузла. Таким чином мали б зробити сухопутний коридор до Росії. А потім переконувати світ, що і увесь Крим – російський. Протистояння досягало найвищої напруги.

Коли на косі з’явилися брянські та псковські десантнички, президент Кучма привів у бойову готовність кілька військових частини Криму та материкової України. Ну Тузлу поїхали воювати і добровольці. На щастя, війни вдалося уникнути. Спрацювали дипломати.

Хоча після цього конфлікту Україна наростила кількість військ Національної гвардії на півострові – до 60 тис.

У 2006 році – нове загострення. Проросійські активісти з Партії прогресивних соціалістів Вітренко, комуністів Симоненка та проросійських рухів Криму заблокували розвантаження американського судна в порту Феодосія. Вантаж призначався для міжнародних навчань «Сі Бриз».

Російські ЗМІ подали цю подію як протест кримчан проти просування НАТО. Хоча в блокуванні відчувалася сувора військова організація. А демонстранти за виправкою та обличчями нагадували радше військових чи фсбешнків, ніж пересічних громадян. До Феодосії на масові мітинги поїхали і російські політики. Які у 2014 році відзначилися вже в окупації та анексії. Не обійшлося без російських телеканалів. Вже тоді вони відпрацювали схеми промивання мізків людей та навчилися швидко мобілізовувати проросійський актив. Картинка дуже нагадувала події сумного сьогодення. Нажаль, подібним гібридним акціям Україна поступалася по всім параметрам. Тому і вилізло боком.

2010-го Януковичу випхнули Харківські угоди. Після тривалої бійки проросійських «регіоналів» і проукраїнської опозиції у Верховній Раді, парламент підтримав грубе рішення на користь майбутньої окупації Криму.

Ратифікація угод дала Україні жалюгідну знижку на російський газ. А російський флот, замість того, щоб йти геть з Криму у 2017 році, отримав продовження терміну оренди військової бази в Севастополі до 2042 року. Сама ця локація зіграє вирішальну роль у подіях окупації.

Підбиваючи підсумки, зверну увагу на дві речі. По-перше, Росія прийшла за Кримом не у 2014 році, а ще 1991-го. Для мокшанців наш Крим став маніакальним фетишем. Повноцінно розпорядитися і втримати його вони не здатні без України, але за будь-яку ціну ладні його в України вкрасти.

По-друге, лише відбиті Україною в силовий спосіб спроби Рашки захопити Крим чи посіяти сепаратизм мали для нас успіх і безпеку на роки. Так було у 1993 і 2003 роках. І це знову доводить аргумент, що окрім сили, іншої мови Рашка просто не розуміє.


Джерело статті: “https://censor.net/ru/blogs/3251389/yak_mi_vtrachali_krim”